Телевізор - рок «незгодних»

Днями у відомому київському клубі «ROUTE 66» з новою програмою «Я-Газпромбайтер» виступила пітерська група «ТЕЛЕВІЗОР». Усе було як годиться: повний аншлаг, піднесена атмосфера, драйв і ціла низка революційних, шокуючих одкровень від лідера групи Михайла Борзикіна.

Того самого, який ще у середині 80-х разом з Віктором Цоєм з «Кіно», Кінчевим з «Алісою», Борисом Гребєнщиковим з «Акваріумом» пробивали залізну завісу нерозуміння і відчуження у колишньому СРСР.

Сьогодні ситуація зовсім інша. Ті з ветеранів рок-музики, для кого рок завжди був синонімом свободи, продовжують писати чесні і гострі пісні. Це, передусім, Юрій Шевчук і ДДТ, Михайло Борзикін і «ТЕЛЕВІЗОР». Вони цілком свідомо беруть участь в акціях демократичного руху «Марш незгодних», відкрито виступають проти завуальованої, але тотальної цензури, проти масових порушень свободи слова, проти вбивств незалежних журналістів. Одне слово, як і двадцять років тому, вони знову на барикадах. Як і двадцять років тому, вони йдуть по лезу бритви, чудово розуміючи, що можуть бути наслідки...

Водночас, їхні колеги Андрій Макаревич з «Машини врємєні», Борис Гребєнщиков з «Акваріуму» та інші, не менш відомі особи наввипередки побігли до Кремля, щойно їх туди запросили. Побігли за званнями і нагородами. Нині старанно підтримують організацію «Наші», створену кремлівськими політ технологами з очевидною метою замінити комсомол у справі популяризації імперської ідеології «путінізму-мєдвєдізму».

Нещодавно Михайло Борзикін виступив з ініціативою відродження знаменитого пітерського Рок-клубу, який був колись «Меккою» вільнодумної молоді. Ясна річ, справа пробуксовує через активний спротив влади і «нашистів», адже державі потрібно, аби незалежна суб-культура і опозиційна молодь не гуртувалися, не об’єднувалися б... «Телевізор» нині виступає на різних заходах демократичних сил з піснями-памфлетами, які походять з двох останніх програм «Мегамізантроп»та «Я-газпромбайтер». Кожна з тих пісень у нинішній Росії, на мою думку, тягне на певні терміни ув’язнення.

Це розуміють і Михайло Борзикін, і журналіст-правозахисник Микита Касьяненко:
- Якщо проаналізувати картину сотень політичних вбивств у Росії останнім часом, стане зрозуміло: відбувається неоголошена війна Росії фашистської з Росією демократичною. Стало правилом представників демократичних рухів називати «Демшизою», організовано фізичний відстріл активістів тих рухів. 19 січня 2009-го року у центрі Москви було вбито адвоката Маркелова і журналістку «Нової газети» Настю Бабурову.

Найнебезпечніше місце для журналістів сьогодні – це «Нова газета». Анна Політковська, Юрій Щекочихін, Сергій Золовкін, Віктор Попков, Ігор Домніков, Світлана Орлюк... Це список вбитих співробітників газети. Загалом, вбитих журналістів і активістів демрухів нині вже близько тисячі і держава не дає відповіді на питання: хто вбив, хто замовив, чому вбивці не знайдені і не покарані? До речі, після виконання пісні «Твій тато – фашист», Борзикін отримав СМС-ку з погрозами. Раніше анонсовані концерти «ТЕЛЕВІЗОРА» у клубах були раптово відмінені – адміністратори клубів отримали подібні повідомлення, і, ясна річ, злякалися.

Раніше, навіть у найскрутніші часи, такого не бувало... А починалося усе так. Група «ТЕЛЕВІЗОР» виникла з уламків студентських команд «Ікар» і «Озеро». У травні 1984-го після виступів у ленінградському Рок-клубі та на Другому міському рок-фестивалі, «ТЕЛЕВІЗОР» увійшов до сімки лауреатів і усі подальші концерти проходили з незмінним успіхом. Однак у 1986-му, після виконання «незалітованих» пісень «Вийти з-під контролю» та «Ми йдемо», групі заборонили виступати півроку. Після виходу альбому «Отечество иллюзій» у 1987-му, «ТЕЛЕВІЗОР» потрапляє до п’ятірки найвідоміших груп Радянського Союзу і на п’ятому рок-фестивалі посідає друге місце, обігнавши «Алісу», «Акваріум» і «Кіно». До 1990-го група успішно гастролює по усій території Союзу, та у Європі. У 1990-му Михайло Борзикін з друзями створює у Ленінграді звукозаписуючу студію, де й народжуються наступні альбоми «Мрія самовбивці» та «Дим-туман». До кінця 90-х тривали нескінченні гастролі та писалися нові пісні, які згодом перетворилися на альбоми «Двоє» і «7-Б». За 16 років існування команди її склад змінювався декілька разів, але єдиним незмінним учасником завжди залишався її лідер – Михайло Борзикін, автор музики, текстів, аранжувань.

Протягом 2000-х «ТЕЛЕВІЗОР» створює кілька концептуальних програм, дві з яких – «Мегамізантроп» і «Я – Газпромбайтер» виходять друком. «ТЕЛЕВІЗОР» вважають одним з засновників російської неоромантики і електронного фанку. Сучасний склад: Сергій Сивіцький – гітара, Сергій Русанов – барабани, Михайло Борзикін – вокал, клавішні.

Остання програма «Я – Газпромбайтер», показана днями у Києві, це – яскравий зразок безкомпромісної рок-публіцистики Михайла Борзикіна. Коли слухаєш гострі як лезо треки, кожною клітинкою відчуваєш, що це звучить Голос Совісті, який зараз активно викорчовують. І цей Голос у нинішній Росії майже самотній і, на жаль, вельми загрожений. Під час своїх попередніх гастролів до Києва у 2005-му, Михайло Борзикін цілком серйозно розмірковував про політичний притулок в Україні...

Сьогодні говорить про головні мотиви створення програми «Я – Газпромбайтер»:
- Мою давню пісню «Твой папа – фашист» я останнім часом присвячую президенту Путіну. По-моєму, він – людина із стійким тоталітарним складом розуму. Мене засмучує, що нині навіть люди з глибокими демократичними переконаннями не завжди розуміють мою позицію. Багато з них намагаються якось пережити лихі часи, абстрагуватися від реального життя. На мій погляд, це така типова страуси нова позиція. Власне, у піснях моїх йдеться про те, що можна відсидітися вдома, але потім не треба запитувати: чому тебе грабує міліція, чому тебе не обслуговує «Швидка допомога», чому твою бабусю збиває «новий руський» на джипі і ніхто йому за це нічого не робить... Не треба потім дивуватися. Я хотів донести ідею, що усе, що ми спостерігаємо навколо себе, це вже не політика ніяка, це вже – зґвалтування. А коли тебе ґвалтують, треба кричати «караул», що я і роблю в піснях, а не робити вигляд, вибачте, що це – не твій зад... Зрозуміло, дуже не хочеться сідати у в’язницю, але усе, що зараз у нас відбувається – дуже непокоїть. І ці жахливі речі – політичний пресинг, замовлені вбивства, небачена корупція – цього не видно на поверхні суспільного життя, але там, на глибині шакал ять акули і крові там вже повно...

Активісти «Маршу незгодних» не один раз просили мене зателефонувати Юрію Шевчукові, запросити його на наші акції. Я відмовлявся, адже знав, що Шевчук – людина самостійна і прийде сам, якщо захоче... І він прийшов, хоча напевно розумів які неприємності міг би викликати для нього цей вчинок. Саме так і я вийшов на свій «Марш» на початку березня минулого року. Рок-н-рол для мене завжди був синонімом свободи і ми співали про це сотні разів, бо це було аксіомою. Коли сьогодні я бачу на офіційних кремлівських заходах відомих рок-музикантів, мені стає соромно за рок-н-рол... Ми виходили на «Марші» для того, щоб боротися за свою душу і з своїм страхом. Інакше просто перестанеш себе поважати. Останнім часом рок-музиканти сильно розслабилися: хтось пішов у релігію, хтось – у формальні пошуки, усі разом перестали адекватно сприймати реальність і ніхто не помічає, що країна стрімко котиться у прірву тоталітаризму. Про це треба говорити – і не лише на мітингах і концертах, а скрізь.

Харизматичного лідера ДДТ Юрія Шевчука на «Марші незгодних» також покликали його особисті переконання. Це рішення не було спонтанним, його сформували численні поїздки країною, зокрема – по так званих «гарячих точках». Своїми очима він бачив людські трагедії, біль, кров і руйнації. У Чечні одного разу самотужки він зняв документальний звіт про те, що побачив на власні очі. У своїх коментарях до тих кадрів Шевчук, зокрема, говорить, що масовий, інспірований «зверху» патріотизм у сучасній Росії швидко перетворюється на імперський шовінізм. Коментуючи свою участь у «Маршах незгодних», він говорить так:
- Чому я був на «Маршах незгодних»? Та тому, що я не згоден. Просто я не люблю брехню. У Росії, якщо брати економіку, за останні вісім років не збудовано жодного нового підприємства, а старі – розвалюються... А нам говорять зовсім інше. Мені набридла брехня. Я до своєї держави ставлюся чесно, а вона до мене – ні. І ця держава не залишила мені іншого вибору, як піти з «незгодними»і стати з ними поруч на одному «ешафоті». Інша причина, яка привела мене до них – це біль і печаль за моє місто Петербург. Історичний Пітер нині активно руйнують. Не дай Боже, коли-небудь сюди приїдуть діти на екскурсію і побачать декорації на зразок «зоряних воєн»чи з фільму «Чужий». І не буде тоді вже ніякої архітектури, а буде такий собі «мармуровий новобуд». За останні кілька років місто втратило історичних будинків не менше, ніж у період блокади. Я не політик і, напевно, ніколи ним не буду, але я – громадянин своєї країни, вибачте за пафос. Мої колеги, які витанцьовують на різних кремлівських майданчиках – вони добре живуть і цьому раді. Вони регулярно отримують свої іграшки – особняки і яхти, то чого ж їм «вякати», якщо їм добре? Я теж непогано живу, але мені погано... Мене дратує у самому собі оця інерція слабкості. Адже дуже легко обкластися книжками, жити у Тібеті, у затишній келії і звідти дивитись як руйнують Україну і думати: - ну і хрін з нею...Мене це сильно дратує, я вважаю, що треба мислити масштабно, розуміти глобальні процеси, які відбуваються у світі і в країні і – бути громадянином. Бути громадянином – необхідно. Інакше перестанеш себе поважати...

Олександр Євтушенко
© Киевский Рок-клуб